ДУМКА. Дисидент та екс-керівник таємної поліції: «В нормальній країні контррозвідка не може існувати в кожному райцентрі»

Контент

Люди пишуть книжки про часи після розпаду СРСР та про те як їх руками будувалась країна, громадське суспільство та стиль взаємодії влади з громадою. Але поки що з такими «живими книжками» можна знайомитись сидячи за столом одного з сімферопольських кафе.

Цього разу мені пощастило поспілкуватися із дисидентом Чехословаччини: що був у групі самовидавців та членом Громадського форуму, ексначальником контррозвідки.  Подивившись кінострічку Карла Кахині за текстом Яна Прохазки «Вухо», що 20 років була під забороною,  ми почали розмову із подолання страху перед держорганами.

У 70-х студентські активісти Чехословаччини займались самвидавом. Комуністичний уряд запроваджував цензуру, забороняв інакомислення.  Поступово збільшувалась не тільки  кількість самвидатівської літератури та техніки, на якій її друкували, збільшувалась  й міра покарання за таку діяльність. «Я не знав жодну людину, якій тоді було,як і мені 20 років, яка б вірила у цей режим»  – відмічає Іржі. Його досі дивує на чому взагалі тримався цей режим, окрім страху  великої могутності СРСР. Сьогодні Іржі мандрує Кримом зі своїми старими друзями і хвилюється лише за те, чи не буде проблем у мене після зустрічі з ним. Тим часом ми продовжуємо бесіду.

У 1979 році йому з дружиною стало зрозуміло, що бути дисидентом у маленькому містечку стає небезпечно. Емігрувати не хотіли, бо не хотіли втікати. Залишалося тільки два шляхи:  терпіти й нічого не робити, або робити все те, щоб цей режим перестав існувати. «Для моїх друзів другий варіант був більш прийнятним» – каже він. Продовжувати шлях спротиву вирішили у Празі.

Активістських груп було дуже багато: католицькі дисиденти, група, що гуртувалася навколо «Хартії 77», молодіжні студентські групи. Дуже багато людей збирали та розповсюджували інформацію не усвідомлюючи ризиків.  Допомагала самоорганізованість та чітке розуміння прямування до змін. Відповідальність була така, що люди домовлялись про зустріч за тиждень, місяць на конкретний час та місце і  приходили. Розмірковую про те, що сьогодні в Україні важко це уявити, але є чому повчитись.

Система привчала боятися всього – молоді люди мали оптимізм та знаходили різні засоби, аби заспокоювати себе. На зборах скручували товстий папір у трубку і говорили одне одному через неї. Так намагались обманювати «вухо», що слухало дисидентів.  Батьки були проти такої діяльності, хоча й не підтримували режим. Вони просто боялися. І було чого. Вже після 89-го року коли дисиденти  просили перевірити свої квартири на рахунок прослуховування, всі мали таке «вухо».

«Останні 10 років було незрозуміло на чому тримається режим – говорять друзі – всі вірили Горбачову, що він принесе зміни,  на його перший візит добровільно прийшло близько 10 тисяч людей. На другий візит добровільно вже не йшов ніхто. Тоді остаточно  стало зрозуміло, що допомогти  ми можемо тільки собі самі».

Допомогла можливість дивитися австрійське та німецьке телебачення. Влада ж почала будувати жахливу глушилку, але добудувала її вже тільки після 89-го, коли потреби у ній не було. «Повної інформаційної ізольованості як у молоді в СРСР ми не знали» - відмічає Іржі.

Іржі потім за часів Гавела очолив боротьбу із внутрішнім ворогом. На питання, як ж виглядає внутрішній ворог, відповів: «Коли я очолив контррозвідку ми цю секцію прибрали. З п’яти тисяч працівників залишилось лише 200. Бо внутрішні вороги – це терористи. Терористів на той час у Чехії не було. В нормальній країні контррозвідка не може існувати в кожному райцентрі».

Авжеж, у чеського дисидента було й звичайне життя. Працював сторожем. З досвіду пам’ятає, що його колеги були науковці. Один  них із Сорбони, до якого завітав французький посол із нагородою. «Після публікації  цієї фотографії ми мали довгу розмову у таємній поліції. Нашим начальником був алкоголік, який до того ж був залежним від ігрових автоматів, але не мав політичних проблем» – згадує Іржі.

Розповідає також, що були знайомі які відмовлялись заводити дітей, поки цей режим не буде повалено і витрачали на це всі свої сили. Він сказав, що його дуже зачепила фраза подруги  - «У нас будуть діти, коли цієї системи вже не буде».

 Далі розмова йшла вже про нас. І  мене більш за все  здивували питання, які нам ставили чехи.  Наведу декілька з них:

·         Ми дуже добре знали, що нас не влаштовує, що нас дратує. Ми ненавиділи цей режим. А що вас зараз дратує більш за все?

·         Як ви ставитесь до СРСР?

·         У вас є демократичні вибори, яким чином ви робите свій вибір?

·         Хто є для вас моральним авторитетом в Україні?

Хто для вас є прикладом для наслідування?

На всі ці питання було важко відповідати. Важко самій зрозуміти, чого ми боїмося, що нас дратує та хто може нас у цей час надихати на боротьбу з негативними проявами роботи держави. Вважаю, що такі зустрічі було б добре повторювати,  а ще краще частіше думати над цими питаннями і намагатися знайти на них відповіді. Не публічно. Без пафосу. Для себе. 

Добавить комментарий

CAPTCHA
Этот вопрос задается для того, чтобы выяснить, являетесь ли Вы человеком или представляете из себя автоматическую спам-рассылку.
CAPTCHA на основе изображений

Введите символы, которые показаны на картинке.